рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

15-05-2014, 14:38 Олександр Бойченко  

А оце вже ні
А оце вже ні Бог як Бог, а інтернет мені точно свідок: і про федералізацію України, і про впровадження російської мови як другої державної я за останні роки говорив не раз. Суто теоретично, ясна річ. Тобто – говорив я – люди добрі, час би якось визначитися, чого ми хочемо. Бо якщо ми хочемо зберегти Україну в її старих – із Донбасом і Кримом – кордонах, то мусимо погодитися і на федералізацію, і на російську як другу державну. А також забути і про НАТО, і про ЄС. Бо якщо ми хочемо зберегти Донбас і Крим у межах України, то мусимо враховувати думку населення цих регіонів, хоч би яким розумово та всіляко інакше упослідженим воно – у своїй переважній більшості – було.

Повторюю, що говорив я це суто теоретично. Практично ж – принаймні від часів публікації Ірванцевого нібито роману «Рівне/Ровно» – я дотримувався і продовжую дотримуватися досить очевидної, як мені здається, логіки. У сьогоднішньому світі в України є один справжній ворог – Росія. І один справжній друг – Польща. Слово «справжній» тут означає, що ставлення цих країн до нас продиктоване не так любов’ю/ненавистю, як їхніми державними інтересами. А це, звичайно, з погляду вироблення нашої власної стратегії поведінки річ набагато важливіша. Зрештою, не секрет, що "пересічний поляк" не любить українців не менше, а може, й більше за «пересічного росіянина».

Штука однак у тому, що російській державі вигідно (або її невиліковно хворі на манію імперської величі політично-релігійні лідери вважають, що їй це вигідно) тримати нас у хронічно слабкому і підконтрольному стані, у вигляді такої собі позаблокової «санітарної зони», яка, слугуючи Росії ринком збуту, ще й захищатиме її, Росію, від цивілізаційно ворожого (про що ті ж таки російські лідери відверто заявляють) Заходу. Тим часом державі Польщі (незалежно від того, що про це думають «пересічні поляки») вигідно, щоб Україна вступила до НАТО та ЄС і стала сильною європейською державою. Бодай такою, якою сьогодні є Польща. У такому разі поляки перестануть виконувати обтяжливу функцію східного форпосту західного світу і з радістю передадуть її нам. Обтяжливу – якщо порівнювати її з життям західних європейців. Але просто райську на тлі матеріально й духовно убогого животіння в ролі прокладки дикого й шовіністичного «руского міра».

Серед моїх знайомих немає людей, яким би я мусив пояснювати, котрий із варіантів майбутнього України і чому саме європейський, мені подобається більше. А якби й були, то їх би вже давно не було серед моїх знайомих. Але серед них є занадто багато людей, яким я весь час мушу пояснювати, чому я був за відокремлення Криму і є за відокремлення Донбасу від України. Чому? Та власне тому, що з Донбасом і Кримом у нас немає жодного європейського майбутнього і жодних шансів на проведення внутрішніх реформ. Що кажете? Згідно з найновішим опитуванням, більшість населення Донбасу виступає за те, щоб залишитися в складі України? А де виступає? В опитуваннях? А на вулицях і площах чому не виступає? Бо боїться місцевих мерзотників і путінських гастролерів? Шкода, але як сказала – і то у значно ризикованішій ситуації – дослідниця тоталітаризму та банальності зла Ханна Арендт, у політиці покора означає підтримку.

А крім того, може, варто би уточнити, у складі якої України ця більшість Донбасу хоче залишитися? Бо та сама більшість (66%) – і теж згідно з найновішим опитуванням – водночас позитивно ставиться до Путіна, для якого європейська інтеграція України стала би ще більшою катастрофою, ніж розвал його кагебістського СССР. Хоча, поклавши руку на серце, нічого вже й уточнювати не треба, бо зазвичай мовчазний головний мерзотник Донбасу цього разу таки прорік і від імені своєї покірної більшості змалював нарешті образ тамтешнього щастя (якби хтось не бачив, то прошу дуже: YouTube). І що цікаво: щастя це абсолютно збігається з тим, яке – на даний момент – намагається накинути нам Путін. Коротше, якщо переповісти всю ту териконну риторику Ахметова зрозумілими словами, то вийде ось що: донбасяни хочуть залишитись у складі України, але за це вимагають федералізації, статусу другої державної для російської мови плюс поваги до їхньої безпросвітної історії, до їхніх совкових свят, кримінальних традицій і не знати на чому базованих амбіцій.

Отож – ні. Якщо тільки ми не жартуємо, коли говоримо про свій європейський вибір, то наша позиція має бути такою: хто сьогодні хоче залишитися в складі України, той мусить змиритися і з унітарністю, і з державною одномовністю (звісно, у поєднанні з гарантованим захистом усіх мов меншин), і з гаслами «геть від Москви» та «дайош ЄС і НАТО». А на всі по суті ультимативні заяви з боку Донбасу Україна повинна відповідати словами Подерв’янського: «Та подивіться на себе, кому ви нужні?». Ви навіть Путіну «не нужні». Точніше, «нужні», але не в Росії, а лише для того, щоб за вашим посередництвом колотити цілою Україною і не дати їй вийти на європейський шлях розвитку. І саме тому нам слід не проводити з регіональними бандитами круглі столи, а негайно і за всяку ціну позбуватися Донбасу з усіма його амбіціями і традиціями, кинувши натомість усі сили на зміцнення Одеси і Миколаєва, Херсона й Запоріжжя, Харкова й Дніпропетровська.

Так звані патріотичні і проєвропейські політики, які і в цій ситуації продовжують наполягати на страшенній цінності для України Донецька з Луганськом і тому подібних Слов’янськів з Краматорськами, є або боягузами, або ідіотами, або брехунами. А найгірше, що ніяких інших політиків у нас взагалі немає.

Автор публікації: Олександр Бойченко

Джерело: http://zbruc.eu/node/22363

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини