рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

14-04-2014, 22:05 Володимир Павлів  

Укр(адене) щастя
Укр(адене) щастя Донбасові нині треба дати все, чого він хоче. А потім спокійно подивитися, що він з цим «усім» буде робити. Якщо не дати – Донбас буде ненавидіти Україну і робити все на зло. За це решта України може зненавидіти Донбас. У результаті страждатимуть усі.


Герої драми Івана Франка «Украдена щастя» – Микола, Анна та Михайло – кожен зокрема прагнули бути щасливими. Але в фатальних рамках любовного трикутника всі стали нещасними. Михайло навіть загинув. Правда, це було сто п’ятдесят років тому. Нині ж ми воліємо вирішувати свої любовні і сімейні проблеми в інший, більш цивілізований спосіб: якщо чоловік з жінкою не хочуть жити разом, то вибирають розлучення із справедливим поділом майна та налагодженням партнерських стосунків щодо дітей.

Якщо ми так навчилися вирішувати проблеми у межах власної родини, то чому не хочемо так само вирішувати проблеми державні?

Власне, чого такого особливо хочуть сьогодні активісти на вулицях міст Донбасу? Російська як друга державна? Місцевий референдум? Збільшення повноважень для місцевого самоврядування? Ну, і в чому ж проблема?

Російська фактично є мовою спілкування для «умовної» половини країни. В регіонах компактного проживання російськомовних ніякий державний статус української мови не змусив і не змусить людей розмовляти нею. Так само, як і ймовірний статус державної для російської ні до чого фактично не зобов’яже мешканців переважно україномовних регіонів. Натомість рівнозначний статус обох мов може породити небачену досі взаємну мовну толерантність. До того ж, потрібно усвідомлювати, що змагання чи суперництво між російською та українською залежатиме не від кількості ухвалених з цього приводу постанов, а від тих реальних перспектив, які даватиме володіння тією чи іншою, а найкраще – обома мовами.

Питання про потребу збільшити повноваження для місцевого самоврядування, здається, навіть не обговорюється – це абсолютно очевидний факт. Його очевидність існує у всіх регіонах України. Отже, збільшити повноваження для регіонів потрібно якнайшвидше із залученням якнайширшого представництва регіональних еліт. Тоді відпаде потреба говорити про це через барикади з націленими одними на одних автоматами.

Місцевий референдум чи плебісцит потрібен не тільки Донбасові, така форма волевиявлення потрібна всім регіонам. Наприклад, у Львові активісти громадського сектора вже прогнали кандидата на посаду обласного шефа ДАІ, а тепер воюють проти обласного прокурора. Це добре, але група активістів все ж не може представляти інтересів усієї громади Львівщини, тому було б справедливіше розглядати такі питання на місцевому референдумі (як би його офіційно не назвали). Всім нам у регіонах вже осточортіли владні «парашутисти», яких скидають з Києва різні політично-фінансові клани за тільки їм зрозумілою логікою. Неважко здогадатись, що приблизно для цього референдум потрібен і Донбасові.

Здається, все просто, тож дивує, чому така «простота» не знаходить розуміння у столиці. Щодо нинішніх подій на Донбасі, то виправдану підозру викликають гасла про федералізм, а також прапори чужої ворожої до нас держави над речниками цих гасел. І якщо присутність російських прапорів над барикадами в Донбасі взагалі є неприйнятною, то проблема федеративного устрою країни потребує роз’яснень. Вона аж ніяк не може вирішуватися внаслідок бажання одного з регіонів – це мало б бути спільне рішення, а для такого рішення нема в Україні достатньої кількості прихильників.

Однак саме ці два елементи – ворожі триколори та нав’язувана Кремлем зміна державного устрою в нашій державі – викликають острах в українців, що Росія хоче відібрати наш Донбас.

Це – навряд чи. Цинічна правда полягає в тому, що Україна без «фактора Донбасу» змогла б швидко стабілізувати свою ситуацію і впевнено рушити на зближення із Заходом. Тому двоголові російські яструби значно більше зацікавлені у дестабілізації України, ніж у загарбанні проблемного під кожним оглядом шахтарсько-люмпенського регіону.

Ну бо що таке Донбас? Кілька мільйонів убогих, деградованих і деморалізованих людей, екологічна клоака і соціальне дно, неефективні шахти й осередок вугільної мафії. Гадаю, якби запитати думку всіх українців, то більшість би погодилась позбутися цієї проблеми, аніж тратити на неї час, зусилля і гроші, потрібні нам всім, щоб налагодити прийнятний рівень добробуту і безпеки.

Виходячи з цього, ми повинні розуміти, що нам потрібен не Донбас, нам потрібна стабільність – керованість державою і лояльність населення. Тому місцевий референдум у Донецьку і Луганську потрібно організувати якнайшвидше, щоб побачити реальну картину. Якщо більшість мешканців регіону підтримає Україну, то це поважна аргументація для розмов із сепаратистами та їхніми красноплощадними кураторами. Якщо ж переможе версія про окрему Донецько-луганську республіку, то треба її негайно визнати, встановити з нею дипломатичні відносини, впровадити візи і відгородитись колючим дротом. (Це, звісно ж, не що інше, як типова публіцистична гіперболізація).

У Франка Микола хотів бути щасливим з Анною, але на заваді стояв Михайло. Анна хотіла бути щасливою з Михайлом, але на заваді стояв Микола. В результаті Микола залишається з жінкою, яка його не кохає; коханий Анни Михайло – мертвий. Трагедія.

Ми ж не хочемо закінчити, як ця трійця? У спадок ми отримали країну, частина якої бачить своє щастя у єдності з Заходом, інша – у єдності зі Сходом. Щастя – поняття ірраціональне, нещастя – значно конкретніше. Тому й кажуть, що нікого не можна ощасливити насильно. Натомість, обмежуючи чиєсь право на щастя, можна зробити того когось нещасним. Тож ми повинні так будувати державу, щоб у ній всі були щасливими, а не так, щоб хтось на догоду іншим був нещасливим. Щоб поняття укр-щастя асоціювалося з «українським», а не з «украденим».

Автор публікації: Володимир Павлів

Джерело: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?ukradene_shhastya&objectId=1306619

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини