рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

27-11-2013, 14:02 Тарас Прохасько  

То я…
В апокрифічних оповідях з тих татрянських місць, звідки родом моя прабабця, багато важить історія про такого собі чоловіка, який врешті потрапив до небесної брами. Замість стукати, він почав грати на скрипці. Коли ж святий Петро запитав, хто там, чоловік відповів – «Я».

Не став ніяк пояснювати більше, бо що ще більшого можна сказати поза цим «То я».

У цій короткій відповіді – ціла історія Європи.


Кілька тисяч років цей кут світу поволі йшов до спроможності сказати щось таке на порозі життя вічного. Кілька тисяч років грецька, римська, юдейська і христова епоха виплекувала таку фразу, яка видалася найприроднішою простому і невидатному горянинові, коли він зустрівся зі справжньою необхідністю якось означити себе і свій прихід. Йому видавалося це цілком нормальним, бо він не міг знати, скільки мільйонів різних «я», розтягнутих у часі, стоїть за його спиною.

Бо Європа – це тривання безлічі спроб, уроків, помилок і ініціатив. Не даремно її життєздатність пов’язана передовсім із химерним і незбагненним правом на персональний вибір, який врешті переходить із категорії права у категорію єдиного обов’язку.

Незважаючи на те, яким був вибір, він завжди мусив бути власним. З одного боку – знаєш про усі імперативи, про заповіді і рекомендації, повчальні приклади і аргументи, з іншого – тобі вирішувати, як з ними поводитися.

Європейськість, таким чином, визначається відважністю наважитися на те, щоби вибирати. Фатум у його глибинному значенні втрачає свій сенс. Бо навіть у тих випадках, коли нема жодного виходу, завжди є ще принаймні один вихід. До того ж, кожен окремий вибір – це вибір цілого людства, бо кожен вибір вказує на можливість ще й такого вибору.

У цьому сенсі Європа цінна тим, що вона не дає можливості прожити безслідно, перебути безсенсовно. Вчинок нанизується на вервицю вчинків і уможливлює безмір наступних вчинків. Якщо ти уважний. Якщо живеш настільки усвідомлено, що бачиш течію у тій пригорщі води, яка видається малою і незначною, але найбільшою і найпотрібнішою, коли її п’єш тепер.

Європа вчить не боятися сказати – то я. Вона взагалі вчить не боятися, бо стільки вже було і невідомо, як буде, але врешті закінчиться тільки отим запитанням – хто там?

Зрозуміло, що відповісти на це єдине вагоме питання можна лише самому. Дитинні мрії про те, аби самому не відповідати, розсипаються, як дитинні мрії. Ніхто інший і ніщо інше – ні отець, ні ненька, ні діти, ні побратими, ні група, ні банда, ні нація, ні енциклопедія, ні уряд, ні улюблений пес, ні тайна поліція, ні навіть та сорочка, що найближча до тіла – не скажуть замість тебе: то я.

Тому треба щось робити самому. Хоча би пробувати. Щось вибирати, щось відкидати, щось приймати, щось заперечувати, але робити.

Довгий європейський досвід показує, як багато всього дуже різного треба перейти, щоби врешті зробити найголовніший висновок – що перейти треба дуже багато всілякого, щоби могти хоч щось з перейденого усвідомити.

А одним з найкращих образів, описаних у безконечній європейській літературі, є персонаж столяра, який викладає столярство молодим столярам і запевняє їх, що знає правила техніки безпеки, як всі свої сім пальців.

Автор публікації: Тарас Прохасько

Джерело: http://gk-press.if.ua/node/10609

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини