рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

7-08-2013, 22:01 admin  

Внутрішня діаспора
Внутрішня діаспораНа маргінесі фестивалю ФранкоФест відбулося кілька цікавих дискусій у провінційних галицьких містечках. Тут – не про їх перебіг, а про загальне враження, яке склалося у контексті реакцій чи їх відсутності у місцевого населення. З узагальненнями, звісно.
 

Вони не нові, але про них варто регулярно нагадувати, як про симптоми хвороби чи про шкідливі звички – аж до усунення чи викорінення.

Дискусії за участю галицьких провінціалів про ксенофобію, права людини, дискримінацію, громадянське суспільство ще раз підтвердили думку, що пересічному українцеві невідома вартість абстрактних цінностей. На жаль, ця думка належить не мені, але я з нею цілковито погоджуюся. Українець знає ціну грошам, матеріальним ресурсам, корисним зв’язкам чи прибутковій і стабільній праці. Але значення таких понять, як терпимість, стриманість, доброзичливість, відповідальність спільне благо тощо – йому чуже. Саме з цього випливає хибне розуміння дійсності, а також помилкова оцінка минулого і безпідставне прогнозування майбутнього.

Складається враження, що середньостатистичний мешканець Галичини почуває себе як «діаспорянин». Тобто як представник якогось міфічного народу, розселеного поміж чужого люду, що не виходить поза межі своєї «національної» групи, яка є меншістю серед ворожого оточення. «Міфічність» цього народу виявляється у його самооцінці, яка немає нічого спільного з дійсністю. Він наділяє себе рисами, цілком протилежними до тих, носієм яких насправді є. Охоче видає бажане за дійсне, а дійсне сприймає як небажане і тимчасове.

Це вилазить як шило з мішка, коли представники народу починають аргументувати свою терпимість (якої насправді нема): «ми – найтолерантніший народ, бо дозволяємо жидам і москалям керувати нашою країною» або «ми не причетні до різні поляків на Волині, але їхнє винищення – це відплата за вчинену нам кривду» і т.д., і т.п.

Патетично декларують, що вони – «господарі на своїй Богом даній землі», але не вміють пояснити, чому їхній життєвий простір виглядає, як циганський табір.

Войовничо переконують: «ми – нація, що бореться», але не в стані пояснити, як, з ким, де і заради чого.

Самозакохано стверджують, що «Європа боїться сильної і заможної України, бо не витримає конкуренції». Але не готові відповісти на запитання: чого ж не будують сильної держави, а їдуть до європейців у прислужливе заробітчанство?

При цьому вони зовсім не налаштовані на дискусію, не прагнуть почути інші аргументи, а самі питання трактують як провокацію. Натомість знають одне: у всьому винні «інші» – люди з-поза їхньої «діаспори».

Вони вираховують відсоток євреїв у парламенті (який аж ніяк не може бути меншим, ніж 51%), частку інородців в уряді (цих взагалі 9/10). При цьому не беруть до уваги того факту, що до Верховної Ради депутати потрапляють внаслідок виборів. А титульна нація, до якої себе зараховують, становить понад 80% мешканців (а отже й виборців) у цій країні. Та проблема у тім, що, коли «правдивий українець» починає від цієї цифри відкидати «неправдивих» – іновірців й інородців, хрунів і агентів, русифікованих і совєтизованих, толерастів і ліберастів, геїв і лезбійок, – то опиняється в меншості. Тобто в діаспорі представників «народу правдивих українців». Варто додати, що у цьому дискурсі взагалі відсутній етнічний українець в ролі злодія, шахрая, бандита чи корупціонера. Таке собі поєднання шизофренії з параноєю.

Але ми знаємо назву цій хворобі – це ксенофобія: страх, нерозуміння, а відтак і неприязне ставлення до всього чужого, незнаного як до ворожого. Головними її симптомами є самоізоляція і самодискримінація. Замість пізнати і зрозуміти «іншого», українець-ксенофоб обирає відгородження від нього національними, конфесійними і квазі-ідеологічними мурами. Щоб виправдати свій «діаспорний» статус у межах власної держави і свого ж народу, він шукає ворогів, а не друзів, вигадує загрози, а не перспективи – і демонізує їх, щоб боятися по-справжньому.

Пересічний українець в основному є людиною погано освіченою, низько культурною, забобонною. Тож цурається і остерігається практично всього на світі, а найбільше – самого світу.

Цей «діаспорний народ» у власній країні (добрій чи поганій) замість відчути себе господарем свого власного життя (по-справжньому, а не на словах) шукає собі обґрунтувань власного безсилля, безпорадності і безвідповідальності.

Причин цього, звісно ж, багато: історія, традиція, etc. Але головна, як на мене, та, що й досі його пантеон національних героїв і вчителів очолюють неписьменний козак та письменний кріпак. Весь світовий досвід модернізації з двома світовими війнами, Голокостом і детонацією атомних бомб у Японії, досвід радянської індустріалізації з масовими репресіями, Голодомором і Чорнобилем, а також досвід моральних революцій і краху етичних систем в Америці і Європі пройшов повз нього.

Тому і нині у коконі своєї ксенофобії – насправді дрібної, містечкової, навіть по-справжньому негрізної – він почувається найзатишніше. (Так само, як йому було затишно і безпечно у коконі радянського «антиімперіалізму»). Тож він заганяє себе туди власне методами самозалякування і автодискримінації: культивуючи віру в те, що всі довкола вороги, їх багато і вони сильні, а він «праведник – жертва неправедних»: маленький, слабий і беззахисний. І що єдиний порятунок для нього – це коли з котроїсь із «діаспор» (не з його власної, бо там такого він не бачить) з’явиться справжній герой, який «прийде і порядок наведе», тобто забезпечить перемогу над «іншим».

На жаль, цих осередків «внутрішньої діаспори» по всій країні є чимало – вони різняться кольорами прапорів, мовою, героями і традиціями, але поєднує їх одне – страх. Саме на почутті страху і спекулюють ті політичні екстремістські сили, які використовують електоральний потенціал «внутрішніх діаспор» для здобуття влади у центрі чи на місцях. Вони цей страх підсичують, обґрунтовують, стимулюють. Як же з цим боротись?

Кажуть, що найкращою зброєю проти страху є сміх. Але з них – цих внутрішніх «діаспорян» – і сміятися якось навіть не випадає. Хіба що відповідати доброзичливою усмішкою на їхні «заклинання» і «самонавіювання» – щоб показати їм людське, мирне і приязне обличчя «іншого», який насправді є своїм.  

Автор публікації: Володимир Павлів

Джерело: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?vnutrishnya_diaspora&objectId=1290992

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини