рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

4-06-2013, 22:37 Остап Дроздов  

Геть від України-Євразії
Геть від України-Євразії У цьому тексті постараюся висловитись максимально прямо і ємко. Перш ніж взятися за читання цього тексту, хотів би також просити читачів звернути увагу на два моменти.

Перше зауваження адресується соборникам : спокійно і без істерики. Друге до патріотів: поводьтеся достойно і зніміть корону з голови. Отож... Присвячується Україні як загрозі.


Почнемо з масштабів

Україна в сучасних кордонах – утворення штучне. Мало продуктивне й безперспективне. Не рахуючи імітації самостійності під назвою УРСР – без досвіду державного співіснування в теперішніх контурах. Сучасна Україна – це післявоєнна бомба, яку сконструювали великі стратеги-деструктивісти часів СССР. Тому ми можемо битися головою об стіну, але унітарна Україна наразі не є органічним утворенням, здатним до життя, нарощування, поступу й успіхів. Вона бачиться мені радше спільною поразкою, позаяк держава Україна не влаштовує ні правих, ні лівих, ні задніх, ні передніх, ні східняків, ні західняків – абсолютно нікого. Така держава влаштовує хіба що істеблішмент, відтак увесь сенс політикування зводиться до спроб стати істеблішментом. Населення – в ауті. Воно не здатне творити цілісний простір, однаково комфортний від Сяну до Дону. Не тому, що тут живуть тупі чи недалекі люди з двома лівими руками. Зовсім ні! А тому, що накладання плюса на мінус, сходу на захід, прогресу на деградацію, реформізму на ультраконсерватизм завжди й за будь-яких умов на виході даватиме цифру нуль. Такий проект України завжди на виході даватиме зеро, тому що жоден конструкт апріорі не здатен одномоментно йти і праворуч, і ліворуч. Взаємозаперечливі відрухові енергії України «гасять» одна одну, а це означає стояння на місці, борсання в своєму болоті і нездатність до стрімких проривів.

Тільки сліпий не бачить, що ми добровільно втягнуті у безсенсовне множення Бандери на Сталіна, євроінтеграції на путінофілію, Великої вітчизняної на СС «Галичина». Все, чим Україна скидається у спільну скарбничку, дає великий нуль. І замість ефекту синергії отримуємо з точністю до навпаки – взаємне блокування. Енергія сходу може ефективно працювати лише за умов, коли буде нейтралізована енергія заходу. І навпаки. Алгебра української національної співтворчості дуже сумна: у нашому випадку нічого не додається і жодна сума доданків не утворюється. Щоб утворилася сума, треба, аби доданки були односистемні. Сучасна Україна – це набір однакових, але різносистемних елементів. Бритоголові свободівці і бритоголові регіонали – це однакові елементи з різних систем. Бідна одеська бабушка Рая і бідна галицька бабця Стефа – це також однакові різносистемні елементи. Їхня взаємодія між собою – це множення на нуль. Їхня схожість – вельми оманлива. Мені смішно чути самозаколисувальні промови, що східняків і західняків об'єднують одні й ті ж проблеми. Звісно, це так, бо обоє хочуть добробуту. От тільки одні – в євро, другі – в рублях. Усього-на-всього.

Емерджентна Україна

У теорії систем Людвіга фон Берталанфі існує термін «емерджентність» - створення нових (так званих третіх) рис, не притаманних складовим системи. Україна – це класичний приклад антиемерджентності, тобто нездатності витворювати нові («треті») смисли. Називайте це як хочете, а я називаю це «третя країна». Не галицька і не донбаська. Без Шухевича і без Сталіна. Третя країна, рівно акцептована Галичиною і Донбасом. Без війни пам'ятей та героїзмів.

Якщо ви спитаєте, хто стоїть на заваді побудови емерджентної України, я відповім ствердно: ми, западенці. Ми зі своєю категоричністю, героїко-партизанським уявленням про світ, двовимірним підходом та ексгібіціоністським наці-пафосом є найбільшим гальмом у побудові спільної для всіх України. Я зауважив, що донбасці ще можуть стерпіти зневагу галичан до Великої Вітчизняної, мовляв, "что с них взять, с этих западенцев". Проте галичани не дуже готові толерувати зневагу донбасівців до гауптштурмфюрера СС Шухевича, мовляв, прийдемо й силою заставимо цих манкуртів навернутися до українського первня. У тому й різниця, що галичани мислять абсолютно по-українськи – тобто категоріями штучної унітарності. Третіми смислами, милозвучними не лише для нашого вуха, тут навіть не пахне.

А ще я помітив, що ми панічно боїмося бути малими, але сильними. Як люксембуржці чи валонці, чи словенці, чи інші звичайні народи, яким ніколи в голову не прийдуть мотиваційні міфи про власну значущість, обраність, праматеринство всіх земних і позаземних цивілізацій, усіх сущих і відмерлих мов. Кожен народ має свої героїчні міфи, однак українські – непомірно місійні та самозвеличувальні. Хоча у світовій історії українська сторінка, будемо чесні з собою, така собі, куценька й малопомітна (в силу тривалої бездержавності). Ми прагнемо бути великими, а насправді є кволими, хворими й інфікованими. Такими собі великими карликами. Формальна велич нам заступає реальну гниль та мізерність. Україна – це, без сумніву, велика і, без сумніву, гнила країна, з якої цілими кусками випадають чужорідні тіла. Всі ці обвислі тельбухи тримаються в єдиному каркасі лише завдяки київському гіперцентралізованому корсетові. Щойно послабиться адміністративна вертикаль – регіони почнуть «пливти». Це ж видно неозброєним оком – коли самоврядні органи Сходу й Заходу штампують діаметрально протилежні рішення. Адміністративний Київ у такій ситуації виступає яко "собиратель" земель. Ось чому унітарна Україна потрібна лише Януковичу та Галичині. Якщо з першим усе зрозуміло, то варто замислитися, чому проукраїнський регіон є гарантом існування унітарної країни, яка нікого не влаштовує.

Наш Збруч

Ми боїмося визнати, що Збруч – це не просто річковий топонім. Це живий, реально діючий санітарний кордон між претензійною Галичиною та рештою країни. Збруч – це природне місце стику соціокультурних та ментальних ідентичностей. Раніше російсько-австрійський, потім радянсько-польський кордон Збруч у сучасній конфігурації є крайнім кордоном Європи. По той бік Збруча починається простір пост-совковості та росієцентризму, краще чи гірше окультуреного. Після Збруча починаються неосяжні простори Євразії. За Збручем – грандіозний цілісний материк, сильний і структурований. Усе, що за Збручем, у найкращому випадку може бути злегка європеїзованим – але ніколи не буде виключно європейським. Правду кажучи, типово європейська свідомість уже відчутно надшарпнута і в самій Галичині – я вже мовчу про те, що за Збручем європейськість може бути лише як привнесена ззовні даність. Тут мушу уточнити: я далекий від думки, що Західна Україна – супер-пупер-європейська. Перебування в євразійському просторі України суттєво змінило колись європейську Галичину – проте перспективи «прищеплення Європи» тут і там категорично різні на користь тут.

Якого чорта Галичині робити в Євразії? Перебування Галичини у складі України означає членство в євразійському проекті. Що довше Галичина буде в Україні, то швидше вона ставатиме Євразією. Як на те пішло, на Збручі закінчується католицька цивілізація і починається ортодоксальна. Якого чорта, прости Господи, зазіхати на онтологічну природу решти країни? За Збручем усе інше: від мови й героїчного пантеону – до повсякденних практик та звичок. Воно не лише інше, але й почасти вороже. Галичина живе в Україні, наче на 500-літній війні цінностей. Галичина свідомо занижує себе, вважаючись периферією, окраїною України. Насправді Галичина – це цивілізаційне прикордоння. По той бік – не інша область і не інша влада. По той бік – інша цивілізація з усім набором її атрибутики та інструментарію. Цього кордону по Збручу нічим не подолати. Галичина просто-на-просто марнує час і виморює саму себе. Ціна питання: чи переповзе Євразія через наш Збруч.

Брати на відстані

Я часто розмірковую над тим, хто кому більше НЕ пасує: Галичина Україні чи Україна Галичині. Дедалі частіше схиляюся до думки, що більш чужорідним тілом у сучасній Україні є Галичина. Вона – той невід'ємний компонент, без якого неможливим є акт множення на нуль. Якщо моїми братами по нації є українці з портретами Сталіна, то я волію бути одинаком. Таке враження, що галичани всій країні нахабно нав'язують своє «родство». Нав'язують свою спорідненість людям, які виховані іншими батьками; які не водять гаївки і не ходять гуртом колядувати; які не збирають по хатах гроші на уніатську церкву; які кутю готують із манки або рису; які навіть не знають про День Матері; які щиро плачуть під пісні про Велику Перемогу; які живуть ПО-ІНШОМУ. Мовляв, наші брати і сестри, далебі! Засліпило, чи що?

Прийшла пора ставити питання руба: як мають співіснувати Євразія-Україна й усе решта. Я ставлю питання ширше: як мають співіснувати різні регіоналізми? Їх є кілька. Материкова питома Україна (згрубша – Північ і Центр) зусібіч оточена самодостатніми і дуже різними утвореннями. Зі Сходу – російсько-радянським у всіх своїх жестах Донбасом, із Півдня – інтернаціональною Одесою, яку підпирає явна «підстава» – Крим.

А ось найцікавіша ситуація з усім, що лежить на Захід від материкової України. А там – справжнє сузір'я, справжній парад регіоналізмів. Західна Україна є суцвіттям зародкових автономій: Галичина з трьох областей + Волинь + «галицька Одеса» Буковина + медіативне серединне Поділля + закордонне для всієї країни Закарпаття. Отже, говорити про Галичину як основного репрезентанта Заходу – це лестити самим собі. Світ Збруча – значно ширший, багатоколірний і різноманітний. На відміну від України, Західна Україна здатна творити і синергію, і емерджентність. Але за умови своєї неприсутності в Євразії, тобто Україні.

Надшарпнута Європа (Західна Україна) не має ані найменших шансів зберегти свою самобутність в Євразії, тобто Україні. Гіперцентралізований український монстр стрімко поглинає всіх і вся. Руками Януковича та правдивих галицьких патріотів будь-які розмови про негайну децентралізацію миттєво тавруються як сепаратизм та інші лякалочки. Я ж мислю навпаки: всі автономістські, сепаратистські та інші відцентрові ініціативи мають обов'язково зливатися в єдиний західноукраїнський проект. Ідея солідаризації проста – це мав би бути рух спротиву Євразії. Галичина, Буковина, Закарпаття та інші не-євразійські суб'єкти жевріючої свідомості начисто розчиняються в українському казані й розгублюють власну ідентичність. Україні ми віддаємо всі свої нерви, претензії та потуги, а отримуємо порцію проблем і букет болячок без права лікування і звинувачення в експорті своїх цінностей. Хоча «цінностей» – це гучно сказано. Галичина живе в українській комуналці, куди, не питаючи, поселили всіх, хто був під рукою: за стіною справа – відбитий Колєсніченко, за стіною ліворуч – мовчу яка Фаріон, на загальній кухні Янукович і Симоненко, а на черзі стоять Кличко і Яценюк. Отак і живемо душа в душу – то ми їм плюнемо, то вони нам. Може, досить? Може, вже настав нарешті час взятися за переобладнання цієї комуналки, а не тратити своє життя на почергову боротьбу за місце за обіднім київським столом?

Автор публікації: Остап Дроздов

Джерело: http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?get_vid_ukrayiniyevraziyi&objectId=1286569

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини