рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

15-04-2013, 23:00 admin  

Галичина: довга живучість одної ідеї
Рецензія на книжку: Larry Wolff. The Idea of Galicia.History and Fantasy in Habsburg Political Culture. Stanford, Ca: Standford California Press, 2010, 486 p.)


Наприкінці 1990-х Томаш Зарицький, польський фахівець з політичної географії, порівняв поведінку виборців у пост-комуністичних Чехії, Угорщині, Польщі, Словаччині та Україні. Серед усіх цих країн і їхніх реґіонів він виокремив колишню австрійську Галичину. «Це одне з небагатьох місць, – писав Зарицький – де хочеться вийти за межі сучасних політичних кордонів, (…), щоб показати живучість кордонів (…) з ХІХ століття». Його висновок однаково стосувався й української, й польської Галичини (Малопольщі). Попри державні поділи, галичани-поляки та галичани-українці зберегли у своїй суспільній фізіономії спільні риси, що відрізняють їх від своїх співвітчизників із інших територій: консерватизм, анти-комунізм та сильно розвинутий громадянський інстинкт.

Габсбурґська Галичина є наочним втіленням того, що «історія має значення» – у даному випадку, історія довгого ХІХ століття (1772-1914)». Живучість цього краю тим більше гідна подиву, оскільки після розпаду Австро-Угорської імперії, у короткому ХХ столітті (1914-1989/91), нові режими робили усе, щоб знищити головні маркери Галичини – не лише її автономний статус, але й саму назву. Виняток становила лише німецька окупація, яка свідомо відкликалася до галицьких образів (як от Waffen SS «Galizien»), щоб уникнути будь-якої згадки про слов'янський (байдуже, польський чи український) характер цього краю: за 15-20 років, згідно з планами Гітлера, Галичина мала стати «чисто німецькою територією». На щастя, нацистський режим проіснував тут лиш декілька років – п’ять (1939-1944) у західній, й три (1941-1944) у східній частині. Й хоча за своїми наслідками він мав трагічні наслідки для галичан – у першу чергу для галицьких євреїв та польської інтелігенції – його дія була значно коротшою у порівнянні з 20 річним міжвоєнним польським (1919-1939) чи майже 50 річним повоєнним комуністичним (1944-1989/1991). Тому навряд чи він може відповідати за живучість Галичини.

Воістину, історична Галичина схожа на ту апокрифічну галичанку з відомого галицького анекдоту, котра пояснювала своєму співбесіднику: «Я пережила Франца Йосифа, Юзефа Пілсудського і Йосифа Сталіна – і Вас, панунцю, тоже переживу!».

Досі загадку живучості Галичини не вдавалося розгадати нікому. Окрім політичних причин («немає Галичини – немає об’єкту досліджень»), окрему перешкоду становила т.зв. національна парадигма, згідно якої межі дослідження мають збігатися з межами нації. Відповідно, українські історики займалися українською (Східною) Галичиною, а польські – польською (Західною), але майже ніхто не займався австрійською Галичиною у цілому. Ларрі Вулф у своїй книжці «Ідея Галичини» переходить національні кордони й завдяки тому дає найбільш переконливу, на мій погляд, розгадку галицької загадки.

Найкраще аргументи Вулфа можна зрозуміти, якщо розглядати їх у парі з його іншою книжкою «Винайдення Східної Європи» (1994) – книжкою, котра стала уже класикою сучасної історіографії. Східна Європа, на його думку, була винайдена ідеологами Просвітництва. Саме вони переформатували старий цивілізаційний поділ на «культурний Південь» та «варварську Північ» на модерний поділ на «розвинутий Захід» та «відсталий Схід». На цій новій цивілізаційній мапі світу Просвітники виділили окремий простір, який не був до кінця ані Заходом, ані Сходом – таку собі «недо-Європу» чи «напів-Азію» – і назвали його Східною Європою. Відповідно до дискурсу орієнталізму, ця недорозвинута Європа вимагала оцивілізовування з допомогою західних політиків та інтелектуалів, але котра, відповідно до умов того ж дискурсу, ніколи справжньою Європою стати не могла. Тому вона заслуговувала у кращому випадку на поблажливу іронію, у гіршому – на завоювання і підкорення, заради тої ж самої цивілізації й дисципліни.

Нова книжка Ларрі Вулфа є як би ілюстрацією цієї тези на прикладі окремої конкретної території – габсбурґської Галичини. Вибір Галичини для такої мети виглядає дуже природнім. Власне тут, після розподілів Речі Посполитої (1772-1795), ідеологія Просвітництва в особі імператорів-просвітників Марії-Терези (1740-1780) та її сина Йосифа ІІ (1780-1790) вперше зустрілися з реаліями Східної Європи. Щобільше: саме поняття «Галичини» виникло внаслідок цієї зустрічі. Воно було вигадане заради того, щоб узаконити історичні права Відня на новоприєднанні території. Оскільки Габсбурґи володіли угорською короною св. Стефана, а династичні пов'язання середньовічних галицько-руських князів з угорськими королями були давнішими за аналогічні зв’язки з королями польськими, то покликання на Галицько-Волинське князівство служило ідеальним виправданням для того, щоб приєднати колишнє Руське воєводство Речі Посполитої до Гасбурґської монархії.

Ларрі Вулф прослідковує еволюцію цієї концепції від самого її винаходу аж до моменту, коли вона стала «твердою» реальністю. Він звертає увагу на те, що її винахідники були цілком свідомі штучності самого концепту. Їм час до часу не повертався язик у роті чи не трималося перо у руці, щоб просто сказати чи написати «Галичина»: Йосиф ІІ писав у 1773 р. про новий край як «altrigai» («ще одні клопоти»), а його мати Марія Тереза – як про «Carpathisches Gebirge» (карпатські гори). Поступово, однак, з бігом часу й завдяки дискусіям, що собою представляє цей край і що з ним треба зробити, ця концепція починає костеніти та набирати крові і м'язів – аж до тої міри, що у 1809 р. у Відні появляється ботанічний атлас Галичини, так як би цей видуманий Габсбурґами край був природнім географічним регіоном!

Історія появи і закріплення цього терміну займає лише один (перший) з десяти розділів «Ідеї Галичини». Однак висновки, сформульовані наприкінці цього розділу, можуть послужити висновками для всієї книжки. Зокрема, вони дають ключ до розуміння живучості Галичини. Ларрі Вулф підкреслює, що видумана Гасбурґами у 1772 р. край «була не лише політичним витвором, але й ідеологічною конструкцією». Власне завдяки своєму ідеологічному характеру, вона могла вижити після того, як перестала існувати сама політична конструкція «королівства Галичини і Лодомерії». Для її живучості важливе значення мав факт, що місцеві мешканці краю самі перейняли дискурс орієнталізму, який спочатку спрямований проти них, але який вони перейняли й переадресували на все, що пролягало далі на схід від австро-російського кордону. Якщо для Йосифа ІІ чи Меттерніха галичани були типовими «сарматами», то у свідомості самих мешканців краю бути галичанином означало бути європейцем. Європейство ж передбачало обов’язок ангажуватися у спільну європейську боротьбу проти загроз зі Сходу, дарма чи то в образі спільної для поляків й українців російської загрози чи, окремо, для поляків – загрози українського націоналізму, а для євреїв – загрози «диких козаків» і погромів.

Ідея Галичини стала синонімом цивілізаційної місії Західної Європи щодо Європи Східної. Показ того, як місцеві мешканці перейняли дискурс Східної Європи, є великим кроком вперед Ларрі Вулфа у порівнянні з його попередньою книжкою. Бо якщо у першій він показував головним чином, як образ Східної Європи конструювався ззовні – й у тому сенсі «Винайдення Східної Європи» була книжкою не так про Східну, як про Західну Європу – то в «Ідеї Галичини» автор показує засвоєння (інтерніалізацію) цього західного дискурсу місцевими політиками й інтелектуалами. Дуже умовно цей процес можна поділити на дві періоди: до і після галицької автономії 1866 р. У першому періоді дискурс орієнталізму розвивався переважно у протистоянні між габсбурґськими чиновниками і місцевою польською шляхтою. Власне на останню Габсбурґи перекладали відповідальність за плачевний стан справ у новопроєднанному краю – зокрема, за становище руських селян і галицьких євреїв. Габсбурґські чиновники щиро вірили, що без їхньої цивілізаційної місії Галичина перетворилася би у Татарщину, або, у кращому випадку, османську Молдавію чи Волощину. Ситуація докорінно міняється після 1866 р., коли польській еліті вдалося перетворити галицьку автономію у польську автономію Галичини. Ларрі Вулф показує, що умовою цієї трансформації стало запевнення місцевої польської еліти не лише у свої лояльності до Габсбурґів, але й здатності здійснювати свою цивілізаційну місію щодо інших «напівазіатів» – галицьких русинів (українців) й євреїв. У свою чергу, галицькі русини, щоб арґументувати свої права на Галичину, мусили робити те саме, що декілька десятки років перед цим це робила польська шляхта – тобто доказувати свою приналежність до європейської цивілізації. Як писала львівська «Зоря» у 1887 р.: «Галицька Русь завжди(підкреслення моє – Я.Г.) була границею між Західною Європою і Сходом».

Ці висновки допомагають, зокрема, зрозуміти трансформацію галицьких (русинів), коли їх національний рух в останній третині ХІХ ст. перейшов з русофільської до української а водночас антиросійської орієнтації. Очевидно, український рух зростав й у Російській імперії, попри урядові заборони. Але там він ніколи не набув тої виразної антиросійської спрямованості, як український рух у Галичині. Нерідко антиросійську трансформацію українського руху пов'язують з пізнішою датою – з 1930-і роками, коли сталінські репресії і голодомор вилікував галицько-українську «радянофільську» еліту від ілюзій, що Радянська Україна є українською державою, або ж на 1939-1941 р., коли колишні галичани мали нагоду безпосередньо зустрітися з «Росією» (у спогадах галичан з цих часів виразно помітні орієнталістські риси, як от розповіді про монголоподібні обличчя радянських солдат й офіцерів). Насправді ж ця трансформація сягає корінням австрійської доби. Доказом цього є, серед іншого, часто цитовані спогади гетьмана Павла Скоропадського (1919 р.), де він з жалем говорить про принципову відмінність культури галицьких і наддніпрянських українців, і цю різницю бачить у першу чергу у галицькій «ідеї ненависті до Росії».

А-російськість чи анти-російськість галицьких українців є так самою живучою, як і сама ідея Галичини. Це знаходить відображення як у заявах галичан, так і в соціологічних опитуваннях (див. карту), з одного боку – та в анти-галицьких заявах Дугіна, Табачника чи численних російськомовних блоґерів, з іншого. Єдине по-справжньому нове явище у галицькій ідеї, що проявилося сповна після падіння комунізму – це перенесення образу «Сходу» з Росії на ту частину українських земель, де населення розмовляє переважно російською мовою. Відповідно до цієї нової оптики, частина галицької україномовної еліти прагне від цих земель максимально відмежуватися. Розмови про автономію Галичини пов’язані зі станом справ в усій Україні як рідина у сполучених посудах: чим більше Київ дає надій європейську інтеґрацію, тим менше чути галицьких автономістів; і навпаки, сила їхнього голосу і рівень вимого виразно зростає, коли до влади приходять представники «Сходу», як от Кучма чи Янукович.

Галичина: довга живучість одної ідеї

Такі короткочасові зміни настроїв не дозволяють побачити більш довготривалої перспективи, переконливо показаної Ларрі Вулфом: сама конструкція цих сполучених посудин є виразно габсбурґською. На відміну, однак, від того, що кажуть і пишуть російські націоналісти, Галичина не є виключно австрійським винаходом. Її ідейні коріння тягнуться дальше, до доби Просвітництва. Як жалівся у1792 р. анонімний польський патріот, що сховався під промовистим псевдонімом «Галичанин», утворення Галичини, як і поділи Польщі, були «наслідками творів Вольтера»!

Переказувати книжку Ларрі Вулфа – все одно що спробувати насвистіти симфонію Бетовена. Тим більше, що сам стиль викладу матеріалу і його образність має виразні артистичні якості. Єдине, що можна сказати ( і то з певним жалем): сама книжка написана якби в різних тональностях і різним темпом, від протяжного largo у перших розділах до поступово наростаючого allegro в середині аж до прикінцевого staccato. Якщо героям оповіді у першій частині книжці – Моцарту молодшому, який прожив у Галичині майже 20 років, Меттерніху, Александрові Фредро та Леопольду Захеру-Мазоху – присвячені майже цілі розділи, то галичани наступних поколінь – Андрей Шептицький, Іван Франко Михайло Бобжинський, Станіслав Щепановський, Станіслав Пшибишевський, Мартін Бубер, Станіслав Виспянський, Мірослав Січинський та ін. – мелькають на сторінках книжки як фігури на балі, й це мигтіння може довести читача до роздратування. Однак помимо того, як і яким темпом Ларрі Вулф описує героїв своєї книжки, у кожному окремому випадку йому вдається показати, що їхня ідентичність в той чи інший спосіб співвідносилася з орієнталістським дискурсом Галичини і про Галичину.

Моя єдина точка не те що незгоди, а радше пропозиції звучить так: для розуміння феномену Галичини вивчення галицьких дискурсів є необхідною, але не цілком достатньою умовою – щоб зрозуміти його вповні, треба брати до уваги ширший історичний контекст. На момент входження інших частин колишньої Речі Посполитої (теперішньої центральної і південної України) у склад Російської імперії, нею теж правила імператриця-просвітниця Катерина ІІ. Як і Марія Тереза та Йосиф ІІ, вона теж застосовували до новоприєднаних земель орієнталістський дискурс. Жодна з цих земель не стала, однак, російським відповідником австрійської Галичини – тобто краєм з такою виразною реґіональною ідентичністю. Можна припустити, що одною з причин була специфіка стосунків між центром і периферією: Росія була великою, але відсталою імперією, її західні окраїни були значно розвинутіші за імперське осердя. Відтак головний відтік освічених кадрів йшов не з центру в периферії – як це було у випадку Габсбурґської монархії – а навпаки, з периферії до центру. За таких умов, Ст. Петербурґ не міг собі на розкіш трактувати місцеву еліту зневажливо як диких «сарматів» та відстороняти їх, принаймні тимчасово, від державного правління.

Але навіть це пояснення не видається вичерпним. Якщо дискурс порівняти з радіохвилями, то, виглядає, Австрійська імперія мала набагато сильніший радіопередавач, аніж Російська. Таким радіопередавачем був добре розбудований публічний простір, з його кав’ярнями, газетами, журналами, товариствами і т.п. Тут приведу приклад зі своєї біографії Франка «Пророк у своїй вітчизні»: на початку 1880-х років Львів мав більше газет і журналів у перерахунку на одного жителя аніж Москва чи Київ. Габсбурґська монархія не залишила на своїх окраїнах таких великих індустріальних центрів, як Донбас чи Лодзь у Російській імперії. Вона, однак, модернізувала свої провінції не економічно, а політично, через ліберальні реформи та розбудову мережі громадських організацій. Завдяки цьому радіопередавачу мессиджі центру мали кращі шанси вкорінитися на периферії, а їхнє ехо продовжує лунати у вухах галичан довго після його виключення.

Цікаво було б порівняти, наскільки стійкими і подібними між собою залишилися політичні преференції польських й українських галичан не десять, а двадцять років після падіння комунізму – і де ще на великому просторі Центральної і Східної Європи є подібні реґіони, в котрих давноминула історія продовжує грати таке велике значення, як у Галичині? Але це, очевидно, завдання для нових досліджень. Тут і зараз нам не залишається нічого іншого, як подякувати Ларрі Вулфу за його чудову книжку, і виразити надію, що вона скоро вийде у перекладі українською мовою.

Автор публікації: Ярoслав Грицак

Джерело: http://zbruc.eu/node/5761

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини