рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

29-03-2013, 13:47 Володимир Павлів  

Галичина як Мрія!

Галичина як Мрія! Галичина – це мрія про щасливе майбутнє, у якому своє гідне місце займе щасливе минуле. Галичани майже розівчились мріяти про велике і спільне, за яке було б не соромно перед Богом і людьми. Мрії звелися до особистого автомобіля і приватного помешкання, низькопроцентного кредиту чи високопроцентного депозиту, довгострокової візи чи короткотермінових зобов’язань. А ще – до фантазій, що можна збудувати індивідуальне щастя в «юдолі печалі», яка нас всіх оточує. Теоретично можна, але коштом відмови від громадянського суспільства, відповідальної держави, єдиної батьківщини для предків і нащадків.

Бо індивідуалісти не зможуть створити солідарного суспільства, а без нього не може бути й міцної держави, яка б забезпечувала розвиток того ж суспільства і захищала б інтереси окремої особи. Тому Галичина – це мрія про громадянське суспільство і сильну цивілізовану державу.

Критики ідей Руху відродження Галичини – це критики мрії. «Це нереально, бо неможливо», - кажуть вони. А я їм у відповідь - творче гасло Германа Гессе: «Щоб продемонструвати те, що є можливим, потрібно весь час братися за те, що є неможливим». Нашим предкам неможливими видавалися: Розпад Австро-Угорської імперії і Радянського союзу, виникнення незалежної України та президенція шизофреніка чи кримінальника. Тож, як казав класик: «будьмо реалістами - думаймо про неможливе».

Звичайно ж, ідеї РВГ важко сприйняти тим, кого понад сто літ привчали бути «українцем». Привчали «бути», але не вчили думати, що це означає. Тепер їм важко втямити, як можна «перестати» бути українцем, а «стати» галичанином. «Можливо, вони матимуть більше певності в нетрадиційному виборі, якщо зрозуміють, що засновники кожної нації були людьми неслухняними й непередбачуваними, чоловіками і жінками з уявою і амбіціями. Сталь кожного національного монументу колись була розплавленою» - писав Тімоті Снайдер у книзі «Червоний князь», де немало написано про те, як творилися «українці».

Багато-хто ще має сумніви – для чого це робити, чи не краще прикласти зусиль до вдосконалення «українського проекту»? Їм я відповім словами геніального Єжи Лєца: «Запитуєш, чому люди вистрибують із корабля, який не тоне? Просто вони помітили, куди він прямує». А ще понад десятиліття тому Сашко Кривенко виніс вирок: «Нарешті зрозуміли – це не та країна, якої ми хотіли. Час йде, а віз стоїть. Залишається хіба втікати, бо завтра буде війна».

Та головне навіть не саме розчарування, а відчуття зростаючої загроза, яку ми мало не проґавили, розбудовуючи будівлю, яка має у своїй основі «конструкторську помилку». І загроза ця значно глобальніша, ніж один невдалий проект. Ось як її описав Григорій Соломонович Померанц: «Полчища Смердякових, грядущі гуни, хмарою скупчилися над світом... Записку Іконникова гуни не прочитали (а якби й прочитали – що їм Іконников? Що їм князь Мишкін?). Долю Іншого вони на себе не візьмуть». Про цю ж загрозу нас ще кілька десятиліть тому попереджав автор «Гри в бісер»: «Може настати страшне лихоліття. І якщо серед того лихоліття можливе буде якесь щастя, то тільки духовне, спрямоване назад, до рятування культур давніх часів, і вперед, до ясного, бадьорого утвердження духу в добу, яка інакше цілком підпадала б під владу матерії».

Отже, «проект» Галичина – це і є спроба забезпечити собі оте «якесь щастя» в часах «страшного лихоліття».

Сучасний Галичанин – це той передбачливий, що думає наперед, а не як брат його з-за Збруча – Епіметей – той, що думає після. Бо, як писав Камю у «Міфі про Сізіфа»: «Думати про завтрашній день, ставити перед собою мету, мати пріоритети – все це передбачає віру в свободу, навіть коли часто звучать запевнення, що вона не відчутна».

За майже два століття програшної боротьби і невдячної праці Галичани втомилися і зниціли. Вже не шляхетний рицар є їхнім ідеалом, а підлий депутат. Та суспільство має дві складові – елітарну меншину і сіру масу. На разі ми не маємо галицької еліти, але маємо можливість її відродити. Якщо в нас немає «шляхти меча», то ми повинні створити «шляхту мантії».

«Брати мої, потрібна нова аристократія, … аристократія, яка знову напише слово «благородний» на нових скрижалях… Хай буде від нині вашою честю не те, звідки ви походите, а те, куди прямуєте» - так нам казав Заратустра.

І саме нова еліта, нова аристократія повинна повести нас до майбутнього. Не фантазерського, а цілком реального. «Деякі українці Галичини розважають над відокремленням від незалежної України, для створення якої зробили так багато, у надії вступити до Євросоюзу. Якщо вони так зроблять, то повторять дії чехів, які покинули Чехословаччину, і словенці, які покинули Югославію, - тобто колишніх габсбурзьких народів, що полишили великі національні проекти дев’ятнадцятого століття заради європейської ідеї двадцять першого» - це не голос «галицького сепаратиста», а слово вченого зі світовим ім'ям - Тімоті Снайдера.

Ми всі знаємо, що у світі законів - це заборонена тема. Але не у світі великої Мрії.

Тому на завершення ще раз зацитую Єжи Лєца: «Волію напис «Вхід заборонено», аніж «Виходу немає».

Автор публікації: volodymyr pavliv

версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини