рух відродження галичини 




Забули пароль?
 

Реєстрація

14-02-2013, 15:42 admin  

Чому галичани бояться федералізації України?
Чому галичани бояться федералізації України? З одного боку галичани не втрачають можливості, щоби якось підкреслити свою окремішність, але з іншого панічно бояться залишитися з цією своєю окремішністю наодинці. Такий світоглядний курйоз можна спробувати пояснити принаймні трьома ментальними характеристиками сучасного галицького загалу: печерний націоналізм, історична провінційність та схильність до кланової системи цінностей.

Печерний, тобто анти-модерний націоналізм базується на вірі його адептів у те, що «Бандера прийде – порядок наведе». Їх не можливо переконати, що Бандера вже не прийде, а якби й прийшов та навів порядок, то навряд чи більшості з них цей порядок був би до душі. Але така думка ніяк не вкладається у «декалог націоналіста». Тому альтернативних способів вирішення своїх життєвих проблем – як то встановлення справжнього народовладдя у власному регіоні, чи можливість реалізації повноти повноважень для забезпечення життєдіяльності народу, чи інших переваг, що їх відкриває федеративний устрій держави - вони просто не сприймають. І навіть думати про інші варіанти, окрім «соборності» не сміють, бо це в їхньому розумінні, було б зрадою національної ідеї.

Історична провінційність – це вікове, з покоління в покоління, усвідомлення себе як окраїни великих держав і великих історичних процесів. Віра в те, що все добре й погане для нас вирішується десь там у столиці – Варшаві чи Відні, Москві чи Києві – стала вже частиною галицької ментальності. Тому сама думка про власний вплив на своє життя є страшним викликом, маревом чогось незвіданого, небезпечного і підступного. Пропозиція відмовитись від чужого господаря і стати самим собі господарем сприймається мало не як замах на кількасотлітню традицію. Дотепний але пронизливий Єжи Лєц наче про сьогоднішніх галичан писав: «Мрія рабів: торговиця, де можна купувати собі панів».

Місцеві еліти тут – це завжди лояльні слуги метрополій, а не місцеві лідери чи патріоти своєї землі. Місцевий політикум майже підсвідомо переймається проблемами господаря – ціни на газ з Росії, чи російський ЧФ у Криму – а не проблемами власного галицького виборця. Думка про власну владу у власному домі – це для них зрада самого імперативу «господаря».

Як виглядає кланова система цінностей в Галичині ще й досі можна чітко побачити у багатьох галицьких органах самоврядування, структурі місцевого бізнесу чи локальних підрозділах державних структур. Особливо у гірських регіонах – серед бойків чи гуцулів, але не тільки. Якщо один член сім`ї займає керівну посаду (отримує «ярлик» на панування на певній території), то всі інші посади будуть зайняті тільки його родичами чи іншими членами клану. А також всі держзамовлення, підряди, бізнес-партнерство – все це тільки для членів клану. Відмова від цієї схеми на користь якогось абстрактного народовладдя, чи формування громадянського суспільства, чи на користь компетентної кадрової політики у регіоні було б для них як зрада родинним інтересам.

Ті ж галичани, які належать до слабших кланів, бояться, що коли нинішні еліти дістануть більше повноважень і зосередять більше влади у своїх руках, то це може призвести до нової регіональної панщини. Приклад є «під боком» - Закарпаття в руках клану Б.

Всі ці три головні патології сучасної Галичини, як і пов’язані з ними страхи, звісно ж, вдало підігріваються зацікавленими середовищами. Той «старозавітний галичанин» потрібен, наприклад, для створення образу для байок про «бандерівські армії», які от-от перетнуть Дніпро.

Місцевим наймитам корумпованого Києва заляканий і ментально поневолений галичанин потрібен, щоб боротьбою за українську Україну відволікати його від регіональних проблем. Ну і так далі.

Отже, популяризація ідей федеративного устрою в цьому регіоні є неможливою без ліквідації вище названих патологій. Тобто, галичани повинні забути свої націоналістичні «мантри» і відмовитися від мови ненависті на користь цивілізованого діалогу з іншими регіонами задля спільного майбутнього. Народ, який є носієм історичної провінційності, має перетворитися на регіональну модерну спільноту, здатну відкинути національні, релігійні, світоглядні, ідеологічні упередження задля розробки спільного бачення регіону як краю добробуту, безпеки і щастя. І нарешті для того, щоб зняти загрозу місцевих князьків, потрібна майже повна заміна місцевих еліт і механізмів їх виникнення.

Чи цього можливо досягти і за скільки часу? Ну що ж, ситуація непроста, але не безнадійна. Умови життя людей в такій Україні, яку ми маємо сьогодні, покращуватися не будуть, тож люди шукатимуть виходів. Найбільша надія на молодь, не обтяжену стереотипами батьків і більш відкриту на тверезі аргументи. І в цьому сенсі федеративна Україна може бути найбільш реалістичним проектом вирішення проблем.
версія для друку

yrij.net
© Рух Відродження Галичини